Сьогодні в Україні відбувається унікальний процес, коли не політика формує норми для суспільства, а навпаки — військове середовище стає тією самою «супер-референтною» групою. Коли ми говоримо про соціальну ідентичність, ми розуміємо, що людина завжди шукає групу, яка дає їй відчуття значущості та безпеки. Військові зараз — це єдина група, чия компетентність та моральний авторитет не підлягають сумніву у більшості. Тому будь-яка політична коаліція, щоб хоча б якось претендувати на роль референтної групи для виборця, змушена мімікрувати під військових. Це вже не просто про піар чи фото у формі, це про спробу запозичити «символічний капітал». Якщо коаліція не демонструє прямого зв'язку з фронтом, вона стає невидимою або навіть ворожою для активної частини суспільства.
Нормативний тиск і політичний парадокс
Зв'язок із військовими тут працює через механізм нормативного тиску. Коаліції змушені підлаштовувати свій внутрішній етос під запити армії. Це створює цікавий парадокс: з одного боку, ми бачимо мілітаризацію політичної риторики, де кожен законопроєкт подається як стратегічна операція, а з іншого — ми бачимо, як військові самі стають суб'єктами політики, навіть не бажаючи цього. Коли ветерани або діючі офіцери входять у політичні орбіти, вони приносять із собою горизонтальні зв'язки та специфічну групову солідарність, яка часто сильніша за партійну дисципліну. Для виборця така коаліція стає референтною саме через присутність у ній «людей у пікселі», бо вони виступають гарантами того, що політична група не зрадить національні інтереси.
Ризик інструменталізації
Проте тут прихована і велика пастка, про яку ми як дослідники маємо говорити прямо. Це ризик інструменталізації військового авторитету. Коли політичні союзи використовують армію як щит, вони фактично паразитують на чужій репутації. Це створює когнітивний дисонанс у суспільстві: ми довіряємо військовому, який у коаліції, але не довіряємо самій коаліції. У довгостроковій перспективі це може призвести до ерозії довіри і до самої армії, якщо вона занадто глибоко втягнеться у політичні ігри. Ми зараз спостерігаємо, як формується новий суспільний договір, де критерієм істини є фронтовий досвід. Політична поведінка індивіда тепер диктується не програмами партій, а тим, наскільки ці партії відповідають ідеалізованому образу захисника.
Висновок
Отже, чи виконують коаліції роль референтних груп? Лише тоді, коли вони здатні інтегрувати у себе військовий етос не як декорацію, а як реальний управлінський принцип. В Україні зараз відбувається перехід від політики ідеологій до політики ідентичностей, де військова ідентичність є домінуючою. Це означає, що будь-який майбутній політичний союз буде стійким лише за умови, що він зможе стати органічною частиною ветеранської та військової екосистеми. Ми маємо розуміти, що цей зв'язок — це не тимчасове явище війни, а фундаментальний зсув у структурі нашого суспільства, який визначатиме політичну поведінку українців на десятиліття вперед. Питання лише в тому, чи зможуть цивільні інститути витримати таку конкуренцію за авторитет, не перетворюючись на суто декоративні додатки до мілітарної машини.