Деколоніальність і Україна: де теорія дає збій

Коли говорять про кінець колоніалізму, зазвичай мають на увазі дату: рік проголошення незалежності, підписання договору, спуск одного прапора і підняття іншого. Анібал Кіхано якраз і починає з того, що ця дата обманює. Формальна незалежність розпускає колоніальну адміністрацію, але не розпускає структуру влади — і Україна є доволі точною, хоч і незручною для класичної теорії, ілюстрацією цієї тези.

Анібал Кіхано

Колоніальність влади і чотири вузли контролю

У Кіхано колоніальність тримається на кількох вузлах контролю одночасно: над працею, над авторитетом, над інтерсуб'єктивністю, над знанням. Кожен із них легко впізнати в українсько-радянській та українсько-російській історії.

Праця. Україна довго існувала як сировинний придаток метрополії — хліб, вугілля, метал. Локальна праця обслуговувала імперський центр, а не власний відтворювальний контур.
Авторитет. Навіть після 1991 року держава залишалась вбудованою в орбіту впливу через газову залежність, елітні мережі, інформаційний простір.
Інтерсуб'єктивність. Конструкт «братнього народу», «молодшого брата», сама ідея, що українська ідентичність — це недорозвинена або тимчасово відхилена форма російської. Путінська стаття 2021 року про «історичну єдність» — не історичний трактат, а класичний колоніальний жест: заперечення суб'єктності іншого через привласнення його історії.

Вальтер Міньйоло

Модерність і колоніальність — два боки однієї медалі

Міньйоло формулює жорсткіший тезис: модерність і колоніальність — не два різні явища. Не можна взяти «прогрес», «раціональність», «розвиток» і залишити осторонь їхню темну сторону — витіснення, ієрархізацію, підпорядкування того, хто визначений як недостатньо модерний.

Для України це створює незручне напруження. З одного боку, деколонізація сьогодні означає рух геть від російської колоніальної матриці — і цей рух відбувається через євроінтеграцію, через прагнення бути «в модерності». З іншого — якщо вірити Міньйоло буквально, будь-яке входження в проєкт модерності успадковує і її колоніальну тінь.

Чи є європейська інтеграція для України виходом із колоніальності, чи це заміна однієї матриці влади на іншу — тільки менш насильницьку? Чесна відповідь: «і те, і те». Саме тому Міньйоло каже, що деколоніальність не закінчується — вона постійна робота з демонтажу структур, які відтворюють себе в нових формах.

Лінда Тухіваі Сміт

Хто має право писати власну історію

Сміт пише зі становища маорі, і її «Деколонізуючи методології» — не абстрактна епістемологія, а конкретний рахунок: дослідження як інструмент, яким чужа влада вивчала тубільні народи, музеєфікувала їхню культуру. Для української гуманітаристики ця рамка — не метафора.

Довгий час українську історію писали не українці — або українці, але мовою і категоріями імперської науки: «загальноросійська історія», «південноруська гілка», «малоросійський фольклор» — самі терміни вже вирішували питання суб'єктності наперед. Радянська етнографія вивчала українську культуру як матеріал для «братньої дружби народів», рідко визнаючи за нею автономне право на власний наратив.

Деколонізація знання — це не заміна одних фактів іншими, а зміна позиції: хто говорить, з чиєї точки зору ведеться дослідження, кому належить право інтерпретації. Показово, що навіть мова науки досі несе цю ієрархію: україномовна гуманітаристика довгий час сприймалась як «провінційна» порівняно з російськомовною — це епістемічна колоніальність у чистому вигляді, і подолати її складніше, ніж перейменувати вулицю чи демонтувати пам'ятник.

Мадіна Тлостанова

Подвійна колонізація і «імперська різниця»

Тлостанова пише з позиції, максимально близької до українського досвіду — вона сама з пострадянського Кавказу. Її головна теза: пострадянський простір не вписується автоматично в готові деколоніальні рамки. Тут накладаються не один, а два шари колонізації — імперський і радянський, — і кожен наступний шар перевизначав попередній, ускладнюючи ідентичність до майже нерозплутуваного стану.

Тлостанова вводить поняття «імперської різниці»: пострадянські простори займають проміжну позицію — не Захід, який колонізував, але й не класичний Глобальний Південь, якого колонізували ззовні за морем. Це позиція «ні тут, ні там», яка породжує специфічну травму невизнання: досвід колонізації є, а мова для його опису — запозичена й погано підігнана.

Саме тому українське мистецтво останніх років так активно й буквально працює з деколонізацією радянської спадщини — демонтаж пам'ятників, перейменування вулиць і міст, ревізія канону. Це не просто політичний жест, а спроба виробити власну мову для досвіду, який довго описували чужими категоріями.

Україна як випробування теорії

Якщо звести всі чотири голоси разом, виходить не проста ілюстрація теорії українським прикладом, а навпаки: Україна — кейс, який теорію випробовує на міцність. Механізми колоніальності влади (Кіхано) там безумовно є. Напруження модерності й колоніальності (Міньйоло) там є — і воно не розв'язується легко навіть після перемоги над однією імперією. Питання про право писати власну історію (Сміт) там гостре як ніколи.

А подвійний, накопичений шар імперської і радянської колонізації (Тлостанова) — це, мабуть, і є найточніший діагноз української ситуації, який класична деколоніальна теорія, народжена на іншому континенті, тільки починає вчитися описувати.

Деколонізація тут — не подія, яку можна оголосити завершеною указом, а довга робота з демонтажу структур, які вміють маскуватися під нову, нібито іншу форму влади.